Велика трикутна геометрія та український вузол
Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”
Знаєте, ми часто звикли сприймати нашу зовнішню політику крізь спрощену призму "друзі проти ворогів". Але якщо ми подивимося на карту 2026 року тверезо, то побачимо, що світ остаточно перестав бути двомірним. Україна сьогодні опинилася в центрі дуже складної геометрії, де кути трикутника – це Вашингтон, Брюссель і Пекін. Кожен із цих центрів сили бачить нас по-своєму, і ці бачення часто суперечать одне одному.
Давайте почнемо з Вашингтона. Другий термін Дональда Трампа остаточно закрив сторінку "світу, заснованого на правилах". США не просто вийшли з цієї гри – вони долучилися до руйнування старого ладу, бо більше не бачать у ньому цінності для своїх національних інтересів. Епоха "підтримки стільки, скільки буде потрібно" змінилася жорстким транзакційним підходом. Сьогодні американський реалізм каже нам: ми дамо вам зброю, але ви маєте стати частиною архітектури безпеки, яка не обтяжує бюджет США. Ба більше, Вашингтон відкрито закликає до створення "сильної Європи", але під "силою" вони мають на увазі не геополітичну міць Брюсселя, а ідеологічну відповідність. Для них "сильна" Європа – це та, що сповідує консервативні цінності, жорстко бореться з міграцією та поділяє внутрішньополітичний порядок денний республіканців.
У цій грі ставлення США до Росії та України визначається прагненням реалізувати так званого "зворотного Кісенджера" – відвернути Москву від Пекіна. Саме цим пояснюється часом незбагненно м’яка позиція Вашингтона щодо РФ. Ми для них – інструмент стримування, який має бути рентабельним і не заважати великій угоді з відриву Росії від Китаю. Це болючий, але необхідний для розуміння факт.
З іншого боку – Європа, яка перебуває у стані болісного переосмислення. Брюссель затиснутий між страхом дестабілізації та неготовністю до справжньої стратегічної автономії. Ми маємо чесно говорити європейцям: Україна сьогодні – це ваш щит. Саме ми даємо Парижу, Берліну та Варшаві час на переозброєння та здобуття тієї самої автономії. Підтримка нас – це не благодійність і не викидання коштів на вітер. Це найдешевша інвестиція у їхню власну безпеку, адже стикнутися з Росією сам на сам для них буде на порядок дорожче і трагічніше.
І тут з’являється третя сила – Китай, який більше не грає у "нейтралітет". Пекін розглядає нас як важіль тиску на Росію та Захід одночасно. Це створює неймовірно вузький коридор для маневру. Що це означає для нас? Те, що безпека України тепер залежить від нашого вміння балансувати між цими гігантами.
Виходячи з цього, я пропоную три базові принципи, які мають лягти в основу нашої зовнішньої політики. По-перше – це принцип граничної транзакційності. Жодних очікувань на "цінності", лише мова конкретних інтересів і вигод. По-друге – суб’єктність через незамінність. Ми маємо пропонувати такі рішення, без яких неможлива безпека жодного з гравців. І по-третє – багатовекторна стійкість. Ми не можемо дозволити собі розкоші бути лише "антиросією", ми маємо стати самостійним вузлом у мережі зв’язків між Європою, США та Азією. Лише так ми перестанемо бути об’єктом, який ділять, і станемо гравцем, з яким домовляються.
Ми маємо бути корисними всім трьом центрам сили, не стаючи васалом жодного. Це і є сучасний політичний реалізм: перетворити свою вразливість на геополітичну ренту, яку світ змушений нам сплачувати.
Відійдімо від великих геополітичних стрілок на картах і поговоримо про те, що насправді лежить у фундаменті гри в трикутнику США-Китай- Європа. Чому за Україну продовжують боротися, попри втому? Відповідь прагматична: ресурси, технології та нова роль України в епоху деглобалізації. Сьогодні світ переживає фрагментацію. Кожен блок намагається створити власні замкнені цикли виробництва, і тут Україна стає критично важливою.
Ми – це не лише зерно. Україна 2026 року – це потенційний хаб "критичних мінералів", без яких неможливий ні європейський "зелений перехід", ні американський ВПК. Літій, титан, рідкоземельні метали – це те, що змушує Вашингтон і Пекін уважно дивитися на наші кордони. Оскільки Пекін контролює понад 80% ринку цих елементів, Україна з її надрами є чи не єдиною альтернативою на континенті для Заходу. Контроль над ресурсами майбутнього – це наша найкраща гарантія безпеки, адже ніхто не бомбитиме заводи, в які вкладено мільярдні інвестиції стратегічних партнерів.
Але є ще один аспект, де ми вже стали світовими лідерами – це дронове виробництво. Дрони сьогодні – це основа сучасної війни, її "технологічний хребет". Ми створили унікальну індустрію, яка за темпами інновацій випереджає будь-яку країну світу. Ми не просто використовуємо технології, ми диктуємо стандарти ведення війни майбутнього. Це наш унікальний актив, який ми можемо і маємо пропонувати в обмін на стратегічне партнерство. Це те, що робить нас суб’єктом: ми не просимо допомоги, ми пропонуємо спільне домінування на ринку військових технологій.
Звісно, тут ми стикаємося зі специфікою відносин з Китаєм. Пекін просуває свій інтерес через інфраструктуру – новий цифровий залізничний шовк. Для них Україна – найкоротший шлях до ЄС. Проте ми бачимо жорстке вето Вашингтона на китайські технології в нашій енергетиці чи зв’язку. Це створює постійну напругу: кожен крок у бік Китаю викликає роздратування США, а кожен реверанс перед Вашингтоном коштує нам економічних контрактів.
Але саме в цьому і полягає наша нова роль. Суб’єктність – це не коли тебе люблять усі, а коли всі змушені з тобою рахуватися через твій унікальний ресурс і твою незамінність. Наше завдання на найближчі роки – стати тією самою "незамінною ланкою". Ми маємо пропонувати світу не лише свої страждання, а свої можливості: від енергетичних хабів у наших підземних сховищах газу до виробництва дронів і компонентів, які раніше постачав лише Китай.
Політичний реалізм вчить нас: виживає не той, хто голосніше кричить про справедливість, а той, чия стабільність вигідна найбільшим гравцям планети. Саме таку прагматичну Україну, яка є водночас і щитом Європи, і хабом інновацій, ми маємо представляти на міжнародній арені. Ми маємо перестати бути об’єктом співчуття і стати активом, без якого новий світовий порядок просто не зможе функціонувати.
У світі політичного реалізму допомога не надається з жалості, вона надається тоді, коли це вигідно. І ми маємо навчитися продавати нашу роль у цій глобальній архітектурі максимально дорого.
Отже, наше завдання – змінити наратив. Ми не "просимо про допомогу", ми пропонуємо стратегічне партнерство в управлінні глобальними ризиками. Ми є джерелом військових інновацій, власниками критичних ресурсів і головним донором часу для європейської безпеки. Тільки через таке розуміння власної цінності ми зможемо вистояти в трикутнику між США, Китаєм та Європою, зберігаючи власну державу та суб’єктність.
